Води Адріатики посеред площі святого Марка і Венеційський "податок"
Нового дня небо над Венецією - набурмошене. Хочеться відчути душу міста. Музей Вівальді, Музей музики звучать творами уславленого венеційського композитора. Заходимо в храми, яких тут чимало. "Ось сьогодні Венеція мені зазвучала і я її відчула", - скаже пізніше Наделіна, наслухана також музикою оркестрика кав'ярні Florian і органом базиліки святого Марка. А, зрештою, справжнє "звучання" міста відчуємо ми всі.
"Вони знали, що сьогодні буде саме так. Тому й збудували цей дерев'яний місточок", - говорить Юра.
"Морські припливи венеційці визначають по вечірньому небу напередодні", - зауважить наш румунський гість Стефан, коли я, повернувшись із Венеції додому, оповідатиму про злегка затоплену водами Адріатики площу св. Марка. "Якщо ж одного похмурого дня на морі трапиться небувала раніше стихія, то Венеція, а разом із нею і вся Голандія опиняться під водою", - це вже мій коханий чоловік жахіття наводить. "Якщо одного дня Господь вирішить, що ось саме населення цих земель заслуговує покарання, то так і буде. А може й не буде", - ставлю крапку на філоських прогнозах. Але ця розмова буде ввечері в Іспрі. А наразі у Венеції ранок і я з друзями подивована новим обличчям площі св. Марка. По підтопленню видно, що вода наступала не з боку Гранд каналу, а вихлюпувалася на поверхню звідкись знизу. От і пояснення побаченої мною попереднього дня здутої мармурової долівки головного храму Венеції.
Моє товариство йде до місточка і займає чергу до базиліки святого Марка. Я - не з ними. Почекаю їх назовні.
Сьогодні в міста інші відтінки. Як настрій людини впливає на кольори її вбрання, так і нахмурене небо творить в
міському просторі атмосферу задуми й меланхолії.
А потім, коли мої друзі вже подивляться золочений італійсько-візантійський храм і ми рухатимемось з'єднаними місточками вузенькими міськими вуличками, небо почне сльозитися. Люблю дощ. Незатяжний. І той що несподівано хлюпне з неба зливою, застукотить по асфальту великими важкими краплинами, загремить громовицею. Під такий, якщо потрапиш, одразу ж промокнеш наскрізь. Такий
найкраще споглядати з вікна, смакуючи ароматну каву. Минулого вересня ми на такий натрапили в іспанській Жероні. Щойно зійшли на зупинці з автобуса, який привіз нас із Фігераса, де дивилися Театр-музей Далі. Жерона - транзитна зупинка дорогою до Ллорет де Мар. Там в той час побутували. Частина з нашого непостійного товариства не витримала випробування зливою і поспішила на автобус до Ллорет де Мар. А ми, ті, які залишилися і перечекали гнів неба, від цього тільки виграли. Бо в історичне місто з середньовічною історією задивилися як у майстерно відзняту режисером цікавезну кінострічку. Такою Жерона мені й запам'яталася - омитою дощем красунею.
Люблю й дощ-мжичку, який ніби падає, ніби й не падає і, тільки погулявши під ним без парасольки, відчуваєш на собі мокрі цілунки неба. Таким дощем нас привітала Венеція, розводячи кола по воді під місточками. І зворушуючи своїми парадно накритими столиками, на які капають тихі сльози хмарин. 
Дорогою до залізничного вокзалу, шукаємо заклад, аби пообідати. Знаходимо на одній з бокових від вокзалу вуличок Trattoria Bella Venezia. Читаємо виставлене на вулиці меню. Ціни влаштовують. Так виглядає, що поїсти тут можна і недорого, і смачно. Заходимо. На замовлення чекаємо півгодини, але їмо і справді смачно - рис із чорнилами і шматочками каракатиці. Рис чи макарони з чорнилами каракатиці рідко які кухарі готують, а тому, коли бачу цю страву в меню, замовляю тільки її.
Приносять рахунок. Уважно його вивчаємо... на всіх разом кілька євро за обслуговування і ще 14 євро - за що? Наделіна кличе офіціанта, аби уточнити, за що ми повинні доплатити ще 14 євро. Із посмішкою на вустах він нам пояснює, що 14 євро - це податок. Який ще податок? Приносить меню і тикає пальцем у набраний дрібненьким шрифтом текст на першій сторінці, каже, що ось тут про це написано. Гаразд, але поясніть, що це за податок? "Венеційський!". Його відповідь нас обеззброює. В іншому закладі, де ми вечеряли минулого вечора, платили лише за обслуговування. Без жодних податків. Мовчки докладаємо 14 євро. Встаємо. "Все добре? Вам сподобалося?" - Запитує нас офіціант. Невже на наших обличчях не написано, що не все добре, що нам ні їхнє черепаше обслуговування не сподобалося, за яке змушені були заплатити, ні, тим паче, невідомий Венеційський податок. Тому уточнюємо коротким "Ні!". Офіціант знову посміхається: "Дякую!".
"Ех, Венеція... Венеція... гарне місто і нахабний сервіс", - коментує вона. І тепер вже я слухаю її історію про те як німецьким туристам в одному з закладів швидкого харчування дві півлітрових пляшки води продали за... 14 євро. І як бідаки від такого нахабства не могли прийти до тями.
Венеційський "податок"?
https://www.facebook.com/Lesia-Olendii-630902830336841/timeline/
Немає коментарів:
Дописати коментар