Обгортки приватності
«У старої Венеції - молодечий запал, обличчя і досвід змудрілої роками сеньйори з вищого світу, вбраної за останніми вигадками моди в бутіках іменитих італійських дизайнерів. Фасадами давніх будівель схожої на стомленого мандрівника з далеких країв і такої по-юнацьки безтурботної з цими усіма її масками і карнавальними костюмами на вулицях, площах і в магазинах. Чи змогла б я жити в цьому місті? Дихання Венеції таке ж мистецьки-виважене і оманливо спокійне як дихання Львова - дитяти у порівнянні з італійським містом. Ні, неправильно! Це у Львова таке ж дихання як у Венеції. Бо не Венеція копіювала на площу святого Марка крилатого лева зі Львова, з фасаду будівлі більш знаної сучасним туристам і популярній серед львів'ян завдяки «партизанському» ресторану.
Крилатий лев - символ Венеційської республіки, воссідаючи на кам'яному гербі, прийшов у Львів з італійського міста на воді.
Місто-лабіринт - профіль Венеції. Мости і місточки як пазли картинку складають воєдино квартали міста, поміж якими каналами, хизуючись одні поперед одними точеними лавами і розкішними килимками на них, гасають гондоли», - розповідає подумки про Венецію бабусі Дарині. Вона присутня у всіх її мандрах. Бабусин вдумливо-зацікавлений погляд разом з нею вивчає архітектурні тонкощі пам’яток історії. Чи то не вона їй снилася цього ранку?
- Гондольєрство — фах непростий: мистецтву управління гондолою навчаються кілька років, - оновлює Зорянині знання Джакомо, вловлюючи її супроводжуючий гондоли погляд.
«Венеція завжди незалежна і горда. Вона з тих, хто повсякчас воліє бути попереду. Віддати останній гріш на зведення архітектурних красот, аби тільки виглядати презентабельно. Випнувши груди, ігнорувати античну культуру Риму, аж поки римлянам не обридне спостерігати як розростається Венеційська республіка і вони, об’єднавши міжнародні сили, спробують поставити її на коліна. Не стала! Вона — не з тих! Постраждала, але відстояла себе. А згодом пограбований Рим відкриє їй новий образ — законної спадкоємиці Староримських надбань. Те, від чого спершу відмовлялася, зіграє на її користь, - продовжує свою уявну розповідь. -
На музей музики натрапляємо випадково. Колекція Артеміо Версарі – багатство музичних інструментів років життя Антоніо Вівальді. Давні скрипки, віолончелі, ліри... відтворений інтер'єр майстерні, де виготовляли музичні інструменти. У храмі звучать записи божественної музики великого імпровізатора
Вівальді. Вона така ж вільна, наскільки вільним був сам композитор у сані священика. Дві Незалежності: Місто і Композитор…»
День безмаршрутних блукань Венецією повільно сповз до вечора. Зоряна з Джакомо затримуються на мості Ріальто над Гранд-каналом, маленькими місточками бредуть углиб міста. Окремі вулички, сповнені вдень галасом туристів, ввечері поснули глибоким сном як після снодійного. Без жодних ознак життя. Вони довго кружляють лабіринтами, наштовхуючись на поодиноких перехожих, котрі, як і вони загубилися у численних рукавах великого міста. Аж врешті музика і галас — бар. Проходять крізь танцювальну стіну, створену молоддю напідпитку. Площа з високою огорожею, за якою — великий кіноекран. Транслюють фільм. Озвучення на всю околицю. Та й саму кінострічку можна переглядати з-за паркану. Онде подалі товариство з п'яти чоловіків здійняло вверх голови і уважно слідкує за подіями на екрані. Невідомо лише, на скільки часу їх так стане. Може, й на весь фільм. Вуличні концерти ж зазвичай також більшість слухає стоячи.
Вказівники до пьяцци Сан Марко увесь час кудись не туди виводять. І, коли, вже, не звертаючи на них уваги, вони йдуть навмання, несподівано виходять на площу. Виринають поперед самі очі крилатого лева. Ліворуч, на літньому майданчику ресторану, камерний колектив витискає з музичних інструментів мелодію потопаючого «Титаніка» Селін Діон.
«Про Венецію писали багато. Та й фільмували багато. І ще писатимуть. І ще фільмуватимуть. Бо одне місто з його майже незмінним обличчям народжує різні думки, загортаючи усі відчуття в обгортки приватності. Навіть винесені на публіку, сказані уголос вони залишаться приватними. І хтось із відомих й авторитетних може стверджувати, що у Венеції забагато крамничок на квадратний метр. Це – його бачення. На мій погляд, у Венеції забагато вуличок-лабіринтів. Але мій погляд, бабусю, тут ні до чого — іншою Венеція не була б...»
Леся ОЛЕНДІЙ
Немає коментарів:
Дописати коментар