Santorini, Grecia

Віслюки кремового Санторіні

...Дні на Санторіні летіли, нанизуючись один на одний, штовхаючи часове коло до завершення відпочинку. Вони побували на червоному пляжі в Акротірі: червоні скелі і червоний пісок, спокійне море, старі дерев’яні двері у скелі – і не одні, наводили на думку облаштованого за ними складу, але аж ніяк не пристосованого для проживання приміщення, розміщений посеред пляжу вказівник із написом «Soft drinks Coffee Tost», що веде у невидиму перспективу. Червоний пляж – напівдикий, без лежаків і парасольок. Такий відпочинок їм із Віктором найбільше до вподоби. 

Із червоного пляжу на катері, минаючи валуни з гротами, повояжували Егейським морем до пляжу з білим камінням. Подивилися як туристи, які бажали засмагати і купатися саме там зіскакували просто у море і, тримаючи в руках взуття, босоніж брели до берега.

Кінцева зупинка – чорний гальковий пляж. Юля з Тарасом обмежилися знайомством із червоним пляжем. Подруга Вікторового друга оголосила спротив дикому відпочинку і вони катером поплили на, як назвала його Юля, «потворний, але цивілізований пляж у Камарі».  

Зоряна з Віктором із полегшенням зітхнули: Тарасова кохана хоча особа і щира, і добродушна, проте з категорії нитиків. І їм навіть видавалося – якби на чорно гальковому пляжі в Санторіні з ними була Юля, із її постійним невдоволенням усім, там навіть такого маленького дива не трапилося б. 
У футболці і шортах у півколіна, солом’яному капелюсі, опираючись на тростинку і шкутильгаючи, він неспішно рухався берегом поміж засмагаючими пляжниками. Підходив, простягав руку і, усміхаючись, подавав грона дрібненького винограду та стиглий інжир. Його ігнорували: хто перевертався на інший бік, хто байдуже відмахувався від чоловіка. Віктор сонно сопів носом у рушник. Зоряна, підвівши голову, з цікавістю роздивлялася дідуся. Він зловив її погляд і простягнув виноград. Намацавши у кишені шортів двоєврову монету, подала йому. «No money!» - заусміхався грек і відвів Зорянину руку. Вона спробувала йому заперечувати англійською мовою, але дідусь, поклавши їй у долоню пакетик із двома великими гронами винограду і кількома плодами стиглого інжиру, повторюючи «No money…no money…», пошкутильгав до наступних відпочиваючих, які з цікавістю роздивлялися сцену біля їхніх рушничків. Зоряна кілька хвилин оговтувалася: людська доброта і щедрість не мають чіткої прописки на мапі світу. Потім порушила Вікторову дрімоту: 
- Ти бачив?! 
- Що?
- Дідусь безкоштовно роздає відпочиваючим фрукти. Ось і нам дісталося... спробуймо! - Вона взяла в руки виноградне гроно і відірвала від нього виноградинку. Поклала у рот і, висмоктуючи виноградний сік, що медовим смаком заповнював ротову порожнину, задоволено замяукала. Віктор здивовано дивився на Зоряну: 
- Не продає, а пригощає? З якими намірами? -  Він ще частково перебував у тенетах дрімоти. 
- З якими намірами? З добрими, звичайно ж.. - Вона усміхнулася. -  Маєш сумніви? 
- Дивно все це якось… - Віктор роззирнувся навкруж, шукаючи благодійника і зауважив як той заходив у двері в скелі. 
- Згодна – дивно. А знаєш, що?! Бери-но фотоапарат і йдемо напросимося до нього в гості, подякуємо за пригощення і запитаємо дозволу познимкуватися. 
Віктор оживився, швиденько заскочив у шорти, Зоряна – в пляжну сукню і за хвилю вони вже стояли біля дверей дідусевої домівки, жестами запитуючи дозволу ввійти. 

Господар привітно запросив їх до своєї господи. При вході стояв човен, ліворуч двері вели у ванну кімнату з туалетом. Біля протилежних стін – столи, на одному – численні коробочки з ліками, на іншому – порожні пластикові пляшки. Посередині, на долівці – корзини, кавуни та дині. Ліворуч на стіні – фотокартини, праворуч – поличка, по центру – ніша з ліжком, тумбочкою і стільцями. У бокові стіни ніші впираються два інших дерев’яних ліжка. 
Невідомими їм грецькими словами і загальнозрозумілими рухами-дотиками старенький грек пожалівся на хворі ноги. Коли для спілкування бракує слів, мовою міжнародного порозуміння стають міміка і жести. Віктор вказав йому на свого фотоапарата. Господар, усміхнувшись, згідливо кивнув і, повернувши голову убік, покликав невелику біляву кучеряву собачку породи вуличтер’єр, яка спостерігала за ними з порогу дивної оселі. Чотириногий друг тієї ж миті опинився біля старого і, зіп'явшись на задні лапи, передні поклав йому на коліна. Дві самотності - людина і собака, пошарпані невидимими шрамами прожитих років, ділили спільно радощі,  маловідмінних один від одного, днів. 
Наприкінці фотосесії Зоряна попросила Віктора, аби зазнимкував окремо ще й фрукти на долівці. Її жест дідусь потрактував по-своєму, миттєво нагнувся, швиденько підхопив у руки невеличкого кавуна і, розрізавши навпіл, запхав їм у руки. А наступної миті запропонував забрати й решту овочів. Зніяковіла Зоряна щиро подякувала і швиденько потягнула Віктора до виходу. 
Леся ОЛЕНДІЙ, уривок із роману "Ефемерія"
https://www.facebook.com/pages/Lesia-Olendii/630902830336841