SANTA CATERINA DEL SASSO. МАНДРІВКА З ПРИГОДОЮ
Мандрую хоча й недалеко, але на цілий день. Додому повернуся ввечері.
Для ранкової мандрівки на верхній палубі я вбралася залегко. Навіть светрика в наплічник не закинула. Але хіба гусяча шкіра - проблема, коли волосся тріпає вітер, озерні хвилі б'ються об човен, а віндсерфінгісти з озера привітно махають рукою?! Прогулянка на водному транспорті - байдуже якому - як перенесення в часи мезоліту, коли в давнього донашоерного населення сухопутних засобів пересування просто не існувало. Стан перебування в судні під блакитним небом і над блакитно-лазуровими водами дарує один із відтінків відчуття максимального єднання з природнім простором.
На пристані Santa Caterina del Sasso, ліворуч від якої на скелі нависає давній монастир, я виходжу разом із великою групою німецькомовних туристів. Вони підсіли в нашого човна на одній із транзитних пристаней. На хвилю затримуюся, вбираючи очима блакитно-зеленаво-блакитно-білі краєвиди. За кілометрами Лаго Маджорівського водного простору зеленіють вершини італійських Альп, а з-за них визирають блакитні з пеньюаром снігу на верхівці швейцарські. А на скелі над озером нависає монастир Santa
Caterina del Sasso.
Сходами по закрученій дорозі, минаючи агави і пальми, неспішно йду вгору. Дев'ята година ранку. У мене в запасі часу до 16.35 - саме тоді прибуває транспорт, що доставить мене назад в Анжеру. Звичайно, можна було б скоротити час, купити квиток до Стрези, а звідти - на Анжеру. Але, по-перше, квиток назад у мене вже з собою, а, по-друге, я цільово вибралася сюди на весь день.
Минаючи, відгороджений на примонастирній території прес для витискання соку з винограду та олив, а вже біля самого храму - нішу зі сценою Рождества Христового, прямую до храму. Стару примонастирну церкву Святої Катерини Александрійської я запам'ятала по мощах засновника монастиря блаженного Alberto Besozzi і незвичній майже іграшковій композиції
Святої Вечері. Потрапляю на Богослужіння, що ведеться німецькою мовою. Німецькою виголошує проповідь і запрошує до Святого Причастя священик, німецькою співають вірні. Храмовий орган мовчить.
Як і чотири роки тому, роздивляюся напівзатерті церковні фрески, створені в різний період - від XIY до XIX століття. Пізніше в примонастирній галереї над озером я побачу ледь видимі настінні малюнки одного змісту: ким би ти не був - простолюдином, священослужителем чи багатієм, від смерті не утечеш і не відкупишся. Виявляється, фрески зі смертю було створено під вікнами першого поверху монастиря, що постав на скелі у ХІІІ столітті.
Щойно зараз зауважую, що з примонастирного балкону відкривається панорама островів Борромео. Ну, звичайно, Isola Bella та Isola Madre я відкрила для себе тільки через рік після першого візиту на Santa Caterina del Sasso. Відповідно, тоді вони були для мене просто островами посеред озера. Це тепер я знаю, що Isola Bella - невелика територія з пишним палаццо Борромео і не менш скульптурно пишним парком, яким поважно походжають павичі і павичихи. Минулорічного візиту на острів (третього за рахунком), мені навіть пощастило побачити павичиху з маленькими павичинятами. А цьогорічного літа на Isola Bella давній аристократичний рід Борромео разом з родиною правителів Монако та численними гостями святкували найпишніше весілля року - Беатріче Борромео, колишньої моделі, італійської журналістки та телеведучої з П'єром Реньє Стефано Казірагі, третім сином принцеси Монако Кароліни. Оскільки нащадок монакського престолу стоїть сьомим у черзі на місце правління в ньому, Беатріче омине доля красуні, замкненої у мурах королівства.
Мені ж із двох лагомаджорівських островів Борромео більше до серця простора Isola Madre з її пишною рослинністю, численним екзотичним птаством, чудернацькими скульптурами собак на паркових доріжках і значно скромнішим палацом.
Але цього разу я знаходжуся на Santa Caterina del Sasso, тому швидко думками повертаюся на примонастирну територію, залишаючи родину заможних і уславлених у їхньому житті-бутті.
У мене - власне життя-буття. І до їхнього я торкнулася лише як мандрівниця. Не більше.
Із балкончика рушаю у протилежний бік - до альтанки, звідки виходжу на асфальтовану доріжку, що веде до ліфта. Вздовж доріжки ростуть височезні пальми. Ось тут я й влаштую собі релаксуючі посиденьки. Але це буде потім. А спершу 268 брукованими сходинками я підіймуся вгору, аби пошукати піцерію чи кафетерію.
Одне з двох повинно бути. Після довгого сходження просто поперед мої очі постає майданчик із столиками, за якими сидять туристи і поміж якими бігають офіціанти. Підходжу до вуличного меню, швидко перебігаю його очима. Кава в асортименті, круасани, холодні напої - безалкогольні та алкогольні, морозиво, паніні, салати. Піци немає. Байдуже минаю заклад громадського харчування. Наближається час обіду. У мене в наплічнику - власне паніно з лососем і горгонзолою. І плящинка негазованої води. Йду стежкою прямо, потім повертаю праворуч, на природу. Виходжу позаду бару. На дитячому майданчику - батьки з малюками. І багацько лавиць навколо. Придивляюся одну у затінку, за наметом. Там і обідаю.
Поки я була заклопотана поїданням власної канапки, у наметі, що спершу видався мені відгородженим смітником, з'явилася одна пара ніг. За нею - друга. Коли через кілька хвилин я ставала з лавиці, ноги набули образів жінки і чоловіка, які чемно поприбирали весь розгардіяш у наметі і почали його складати. Попереду у них продовження мандрівки або повернення додому. Я ж повертаюся на примонастирну територію ще трішки познимкувати краєвиди. Намотую кола. Клацаю затвором фотоапарата. Відпочиваю по сусідству з пальмами.
Витягнула з наплічника привезений з собою роман лауреата Нобелівської премії Жозе Сарамаго "Каїн". Прочитала сторінку. Закрила. Важко зосередитися, коли навколо постійний рух. Ще раз пройшлася до балкончика.
Остання світлина на смартфон. Дивлюся на годинник. Маю ще дві з половиною години часу до човна в зворотній бік. Вирішую випити фрешу з морозивом. Закидаю телефон у наплічник. Знову
підіймаюся довгою дорогою вгору. Цього разу приємно захекуюся. Присідаю за столик. Підходить офіціантка. Роблю замовлення і ниряю рукою в наплічник за телефоном, аби мати час на контролі. Відкриваю одне відділення наплічника. Інше. Зовнішні кишеньки. Стільникового ніде немає. Передивляюся ще раз і ще раз. Немає. Миттю зіскакую на ноги, беру наплічник у руку, а здивованій офіціантці повідомляю, що повернуся через 15 хвилин. Хвилини називаю умовно, бо насправді не зауважила скільки часу потребується, аби збігти 268 сходинками вниз і знову піднятися ними вгору. А мені ж ще на місці останньої "дислокації" на примонастирній території у пошуках телефону крутонутися треба. Пробігаюся територією туди, де робила останнє фото. Ще двічі передивляюся наплічник. Немає. Розпитую туристів, які спостерігають за моєю ревізією, чи не бачили загубленого смартфона Samsung в оранжевому чехлі. Не бачили. Молода італійка каже, що може мені зателефонувати. Я ствердно киваю головою, а в наступний момент розумію, що не можу згадати свого номера. Пам'ятаю лише перші чотири цифри. О, Небеса, не залишайте мене саму! Біжу до прицерковного магазину. В магазині цікавлюся, чи ніхто не повідомляв, що знайшов телефон. Ніхто. Одна з працівниць телефонує до співробітників. Результат нульовий. У голові - нелогічний сумбур: "А може я його виклала в барі на столик?". Знову біжу вгору. Захекана приземляюся на стільця. Офіціантка цікавиться, чи можна вже принести замовлення. Ледве видихую "так" і розповідаю їй, що загубила телефон. Протягом п'яти хвилин навколо мене збирається коло з працівників верхньої території Santa Caterina del Sasso. Один молодий чоловік пропонує заблокувати мій номер, аби ніхто ним не користався для дзвінків і через нього не зміг дістатися до банківської карточки. З власного телефона він намагається додзвонитися до мого оператора. Марно. Без мого номера нічого не буде. Швидко проковтую морозиво, зовсім не відчуваючи його смаку. І тут до мене приходить просвітління - комп'ютер! "У вас тут десь є комп'ютер?" "У мене в моєму бюро турінформації", - радісно відгукується молодий чоловік. Каже брати з собою недопитий сік і йти за ним. Його офіс - поруч. Сідаю за його комп'ютер, заходжу у свій ФБ-акаунт. Пишу одне повідомлення і перекопійовую його п'ятьом подругам із Італії - "Sos! Загубила телефон. Терміново потребую знати власний номер, аби заблокувати карточку". Поки мовчки очікую, хто відгукнеться, Даміано - так звати господаря офісу, причитає над ситуацією, поставивши себе на місце мого чоловіка, який в даний час у відрядженні: "Яка неприємність. Чоловік телефонує, пише дружині, а вона у відповідь мовчить. Щоб я думав на його місці?! Я б собі місця не знаходив від думок, що з нею трапилося..." А я вже думаю не стільки про телефон, скільки про човен, який прибуде за годину. Озвучую свої думки Даміанові. Він відповідає, що насамперед ми повинні вирішити питання з блокуванням моєї карточки, опісля звернутися в поліцію про загублений телефон. І тільки тоді я можу повертатися додому. Якщо за годину ми цього питання не вирішимо, він, звичайно ж, якщо не думаю нічого поганого і не боюся його, так, так, якщо я тільки не боюся його, він відвезе мене до моєї домівки на власному авто. Даміано мешкає у Лавено, до Іспри звідти трохи менше, ніж півгодини машиною. Тим часом на моє повідомлення відгукується Мара, подруга-італійка з Іспри, в магазині-майстерні якої я створюю свої декупажні ексклюзиви. Диктую власний номер телефону Даміанові. Він його записує і, перш, ніж задзвонити операторові з повторним проханням про блокування, телефонує мені. "E... allora?!" - Дивиться на мене здивовано, коли в моєму наплічнику деренчить стільниковий. А я це й не відразу усвідомлюю. І нічого не розумію. Бо однаково не можу знайти телефон, почергово відкриваючи всі відділення і кишеньки і викладаючи на стіл фотоапарат, гаманець, літій-іонний акумулятор, 80-грамову баночку тунцю, яку прихопила з собою на випадок, якщо дуже проголодаюся. Даміано допомагає мені шукати мій телефон. Не знаходить. Але ж він десь же ж є у наплічнику. Врешті моя рука намацує внутрішню кишеньку, а в ній - телефон. Я, звичайно, припускала, що телефон повинен бути в наплічнику, але не там, де я його віднайшла, бо туди я його не клала. Більше того, цим наплічником я давно не користувалася і про існування внутрішньої кишеньки забула. Отож я його просто закинула, а він потрапив у цю розшіпнуту кишеньку. На радощах кидаюся з обіймами до Даміана, дякуючи йому за допомогу. Молодий чоловік ніяково усміхається, повторюючи: "Як добре, що віднайшовся! Як добре!". За щасливе вирішення ситуації пропоную пригостити його келихом вина. Відмовляється і нагадує, що, мені, мабуть, вже час спускатися вниз, на пристань. Погоджуюся. Спаковую все зі столу назад у наплічник, вмисне залишаючи на столі баночку тунця. "Забирайте тунець!",- наказує мені Даміано. "А тунець я залишаю вам!", - Відповідаю всміхаючись. "Мені? Навіщо мені тунець?!" - Щиро дивується. "Як то навіщо?! З'їсте на роботі", - відповідаю. "Ось тут?! На цьому місці?! - Здивуванню Даміана немає меж. - Ну ні! Якщо ви не берете, то я заберу додому". Ствердно киваю у відповідь - хоч якось віддячуся за його допомогу. Ще раз вдячно обіймаю Даміано і прямую до пристані.
Очікую на свій водний транспорт.
А над головою вітер роздмухує національний прапор Італії з чотирма гербами посередині, один із яких - крилатий лев символізує Венецію, а символів інших навіть присутні поруч італійці не знають. Як добре, коли все добре закінчується. Моя мандрівка на
Santa Caterina del Sasso вдалася. Аякжеж, тепер я маю там друзів...
https://www.facebook.com/artoluka
