VENICE. THE NEW MEETING. PART III

Води Адріатики посеред площі святого Марка і Венеційський "податок"

Нового дня небо над Венецією - набурмошене. Хочеться відчути душу міста. Музей Вівальді, Музей музики звучать творами уславленого венеційського композитора. Заходимо в храми, яких тут чимало. "Ось сьогодні Венеція мені зазвучала і я її відчула", - скаже пізніше Наделіна, наслухана також музикою оркестрика кав'ярні Florian і органом базиліки святого Марка. А, зрештою, справжнє "звучання" міста відчуємо ми всі.

"Вони знали, що сьогодні буде саме так. Тому й збудували цей дерев'яний місточок", - говорить Юра.
"Морські припливи венеційці визначають по вечірньому небу напередодні", - зауважить наш румунський гість Стефан, коли я, повернувшись із Венеції додому, оповідатиму про злегка затоплену водами Адріатики площу св. Марка. "Якщо ж одного похмурого дня на морі трапиться небувала раніше стихія, то Венеція, а разом із нею і вся Голандія опиняться під водою", - це вже мій коханий чоловік жахіття наводить. "Якщо одного дня Господь вирішить, що ось саме населення цих земель заслуговує покарання, то так і буде. А може й не буде", - ставлю крапку на філоських прогнозах. Але ця розмова буде ввечері в Іспрі. А наразі у Венеції ранок і я з друзями подивована новим обличчям площі св. Марка. По підтопленню видно, що вода наступала не з боку Гранд каналу, а вихлюпувалася на поверхню звідкись знизу. От і пояснення побаченої мною попереднього дня здутої мармурової долівки головного храму Венеції.
Моє товариство йде до місточка і займає чергу до базиліки святого Марка. Я - не з ними. Почекаю їх назовні. 
Сьогодні в міста інші відтінки. Як настрій людини впливає на кольори її вбрання, так і нахмурене небо творить в 
міському просторі атмосферу задуми й меланхолії. 

А потім, коли мої друзі вже подивляться золочений італійсько-візантійський храм і ми рухатимемось з'єднаними місточками вузенькими міськими вуличками, небо почне сльозитися. Люблю дощ. Незатяжний. І той що несподівано хлюпне з неба зливою, застукотить по асфальту великими важкими краплинами, загремить громовицею. Під такий, якщо потрапиш, одразу ж промокнеш наскрізь. Такий 
найкраще споглядати з вікна, смакуючи ароматну каву. Минулого вересня ми на такий натрапили в іспанській Жероні. Щойно зійшли на зупинці з автобуса, який привіз нас із Фігераса, де дивилися Театр-музей Далі. Жерона - транзитна зупинка дорогою до Ллорет де Мар. Там в той час побутували. Частина з нашого непостійного товариства не витримала випробування зливою і поспішила на автобус до Ллорет де Мар. А ми, ті, які залишилися і перечекали гнів неба, від цього тільки виграли. Бо в історичне місто з середньовічною історією задивилися як у майстерно відзняту режисером цікавезну кінострічку.  Такою Жерона мені й запам'яталася - омитою дощем красунею. Люблю й дощ-мжичку, який ніби падає, ніби й не падає і, тільки погулявши під ним без парасольки, відчуваєш на собі мокрі цілунки неба. Таким дощем нас привітала Венеція, розводячи кола по воді під місточками. І зворушуючи своїми парадно накритими столиками, на які капають тихі сльози хмарин. 

Дорогою до залізничного вокзалу, шукаємо заклад, аби пообідати. Знаходимо на одній з бокових від вокзалу вуличок Trattoria Bella Venezia. Читаємо виставлене на вулиці меню. Ціни влаштовують. Так виглядає, що поїсти тут можна і недорого, і смачно. Заходимо. На замовлення чекаємо півгодини, але їмо і справді смачно - рис із чорнилами і шматочками каракатиці. Рис чи макарони з чорнилами каракатиці рідко які кухарі готують, а тому, коли бачу цю страву в меню, замовляю тільки її. 

Приносять рахунок. Уважно його вивчаємо... на всіх разом кілька євро за обслуговування і ще 14 євро - за що? Наделіна кличе офіціанта, аби уточнити, за що ми повинні доплатити ще 14 євро. Із посмішкою на вустах він нам пояснює, що 14 євро - це податок. Який ще податок? Приносить меню і тикає пальцем у набраний дрібненьким шрифтом текст на першій сторінці, каже, що ось тут про це написано. Гаразд, але поясніть, що це за податок? "Венеційський!". Його відповідь нас обеззброює. В іншому закладі, де ми вечеряли минулого вечора, платили лише за обслуговування. Без жодних податків. Мовчки докладаємо 14 євро. Встаємо. "Все добре? Вам сподобалося?" - Запитує нас офіціант. Невже на наших обличчях не написано, що не все добре, що нам ні їхнє черепаше обслуговування не сподобалося, за яке змушені були заплатити, ні, тим паче, невідомий Венеційський податок. Тому уточнюємо коротким "Ні!". Офіціант знову посміхається: "Дякую!". 

"Який ще Венеційський податок?!" - Округлює очі моя італійська подруга Мара, коли я з обуренням розповідаю їй як ми пообідали в одній з траторій Венеції. 
"Ех, Венеція... Венеція... гарне місто і нахабний сервіс", - коментує вона. І тепер вже я слухаю її історію про те як німецьким туристам в одному з закладів швидкого харчування дві півлітрових пляшки води продали за... 14 євро. І як бідаки від такого нахабства не могли прийти до тями. 
Венеційський "податок"?

Поїздку у Венецію здійснено 23 вересня 2015-го
https://www.facebook.com/Lesia-Olendii-630902830336841/timeline/

VENICE. THE NEW MEETING. PART II

Шоу по-венеційськи: голуби і весільні сцени

"Ми ходили, ми ходили, наші ніженьки стомили".  Якщо ж точніше, то поки що не ми, а я сама. Найбільше, чого мені хочеться - знайти вільну лавицю або хоча б вільне місце на ній, аби порелаксувати. І я його знаходжу. Біля Гранд каналу. Навпроти ятки, у якій продають маски. Поруч відпочиває подружжя пенсійного віку. При доброму здоров'ї - чудовий вік для пізнання світу, якщо гроші є в гаманці чи на рахунку в банку. А навпроти на єдиній сходинці - інше подружжя: наскільки можу правильно оцінити років п'ятдесяти. Чоловік сидить, а жінка, поклавши йому голову на коліна, прилягла. "Ех, якби не мої жовті джинси, із задоволенням також прилягла б", - розмірковую не без жалю, залишившись сама на лавиці. Але, оскільки виглядати хочу пристойно, то вибору в мене немає. Чим довше сиджу, тим менше мені хочеться вставати. Але ж так не можна! Я ж не приїхала у Венецію гаяти час на лавиці біля Гранд каналу. Дивлюся на годину. Мої друзі вже мали б прилетіти з Алгеро - останнього пункту їхнього відпочинку на Сардинії. Набираю Юру. Так і є. Прилетіли. Добираються до готелю. Поселяться, тоді й здзвонимося. Ну так. А ще з Местре у Венецію доїхати. А потім до площі Сан Марко дійти. Час до зустрічі з ними в мене ще є. Трішки відпочила, можна знову кола ногами понамотувати. 


Зауважую молодят у весільному вбранні, які рухаються в напрямку стоянки гондол біля Гранд каналу. У нареченого в руках - відеокамера. Пару супроводжує візажистка в шортах. Про те, що молода жінка в шортах - візажист я довідаюся через кілька коротких хвилин, коли молодята зупиняться біля будки сервісу гондол і вона підправлятиме новоодруженій макіяж. 

Крім мене на молоде подружжя витріщається ще кілька роззівак. Я у той же ж час вибудовую в голові варіанти - побралися сьогодні чи приїхали у Венецію відзняти романтичне відео. Відсутність гостей - не причина вважати, що одружилися вони не сьогодні. Якби не було - ідея романтичної весільної відеозйомки у місті закоханих і кохання - чудова. 


Чогось би солоденького. Іду в напрямку дзвіниці св. Марка. Зауважую кав'ярню, у якій продається все - і паніні, і джелято, і копи. Саме по фото коп ковзає мій зір на склянній стіні кав'ярні. Хочу! Яку - з абрикосовою поливкою чи з лікером амаретто? Замовляю з амаретто. Зверху - политі шоколадом вершки із встромленими в них вафельними трубочками і вафельним круглячком. Під вершками -  залите лікером морозиво. Ммм... свято смаку і шлунка!  

Галереєю перетинаю площу в протилежний бік. Купую воду. Перевертаю торбу на сходинку і всідаюся на неї зверху - панорама площі св. Марка відкривається очам із протилежного боку базиліки. Тепер храм - на горизонті. Сонце мандрує на спочинок і я виловлюю кадри величної венеційської площі в промінні заходу. 

Темношкірі молодики швидко бігаючи площею, заманюють на голубині шоу. Підбігаючи до туристів, вони або розсипають поруч, або намагаються всунути в руку кукурудзяні зернята. Голуби літають за ними зграями і сідають на плечі та руки "жертв". 

Їхні супутники відразу ж знимкують унікальні миті. Не кожен і не відразу розуміє, що за голубине шоу доведеться платити. Однак оплату за отримане туристами задоволення продавці кукурудзяних зернят  просять тоді, коли ті, задоволено назнимкувавшись із голубами, вирушають у вибраному керунку. І ось тоді біля них знову опиняється темношкірий з простягнутою рукою й проханням заплатити. Кажуть, дармовий сир буває лише в мишолапках. Але ж який він дармовий, якщо миша за нього життя віддає?! У даному випадку мова йде про звичайну оплату центами, а ще краще - металевими євро. Голубині шоу на площі святого Марка - одна з особливостей Венеції. У Мілані поширений інший вид заробітчанства і практикують його афроамериканці - заманювання побажаннями доброї долі з пов'язуванням на руку кольорових ниточок. При цьому розповідають, що кольорові нитки мають чудодійну силу і, завдяки тобі вони принесуть щастя й твоїй сім'ї. А коли кольоровий шнурок вже стягує твоє зап'ястя, вимагають оплатити за нього 2 євро. 2 євро за непотріб!  
Знову здзвонююся з Юрою - моє товариство вже у Венеції. Скоро з ними побачуся. Дорогою до місця призначеної зустрічі, спостерігаю друге за сьогодні весільне свято. Цього разу поруч із кафе Florian. Молодята, яким за п'ятдесять, вбрані у весільне вбрання - молода у весільній сукні, молодий у костюмі з метеликом. Кожен вільний вбиратися так як йому заманеться. І вік цьому не завада. Неподалік від них  молодий чоловік із камерою на плечі та ще кілька людей. Я прогавила момент коли саме в руках нової узаконеної пари з'явилися келихи з шампанським. Вони такі щасливі і зворушливі в своєму шасті. При цьому від мого уважного ока не сховалося те, що головна в парі - жінка. Вона інтелігентно керує, що робити. Закохані, взявшись за руки, повільно проходжуються навпроти старого кафе. Зупиняються. П'ють шампанське. Танцюють. Сплітають уста в поцілунку. Для кохання вік немає жодного значення. Коли їх оточує прибуле з ними товариство, марокінець (чи пакистанець, а чи, можливо, й якої іншої національності той чоловік) із оберемком троянд у руках, підходить до молодої і простягає їй троянду. Вона автоматично бере квітку і щасливо відвертається від нього до свого товариства. За хвилю йому вдається привернути її увагу. Він каже, що за троянду необхідно заплатити. Жінка на такий поворот не очікувала - сьогодні її день, сьогодні їй повинні дарувати подарунки, а не вимагати гроші. Вона намагається віддати троянду продавцеві. Але це непросто, бо він квітку назад забирати не хоче. Йому потрібні гроші. Однак молодій все-таки вдається всунути йому його товар, про який вона не просила, назад.

Зачарована зрілими закоханими та зацікавлена сценою з трояндою, забуваю куди прямувала. Мелодійно видзвонює мій телефон. Юра! Повертаю голову в бік базиліки і звіддаля бачу моїх друзів. Довгоочікувана зустріч. Оцінюємо зовнішні зміни один одного за час відколи бачилися востаннє. З Юрою, Ірою, Катею і Галею востаннє в березні разом мандрували на Лазурове узбережжя Франції. У нас - торба спільних спогадів. З Наделіною рік не бачилися - від минулорічних мандрів в Каталонію. Це ж із нею ми в історичній Жероні знимкувалися на високих сходах у храм із панорамою на дахи. 
Для початку обмінюємося короткими новинами - як долетіли, що я в години без них встигла побачити у Венеції. Розповідаю про дві весільних атракції. "Де дві, там і третя повинна бути", - резюмує Юра. Тепер вже всі разом йдемо до Гранд каналу. І ось воно - третє весілля. Юра мав рацію. Цього разу молодята - приваблива пара молодих азіатів. Із двома валізами і дівчиною-фотографом. Кохання у Венеції б'є фонтаном. 

Моє товариство після авіаперельоту не надто енергійне. По собі знаю, як то буває. Недовга прогулянка вздовж Гранд каналу, відпочинок на лавиці у парку і рухаємося вглиб Венеції. Після спільного знимкування і знайомства з асортиментом сувенірів у кількох магазинах, зупиняємося на вечерю у внутрішньому подвір'ї одного з венеційських ресторанів. Вино, піца, морепродукти. Сатисфакція.

"Італійська для початкуючих" - у кожного власна доля і власні почуття-відчуття Венеції. 

 (Далі буде)     
Поїздку у Венецію здійснено 22 вересня 2015
https://www.facebook.com/Lesia-Olendii-630902830336841/timeline/

VENICE. THE NEW MEETING. PART I

"No mafia. Venezia e' sacra"

Зранку, ще до моєї першої зустрічі з нею влітку 2012-го, снідаючи у господі b&b в Mestre, я побачила її на картині. Зимовий пейзаж. Припорошені снігом гондоли. Її видавали гондоли - міська особливість, притаманна лише їй. Така собі Снігова Королева. Чомусь ще тоді мені здалося, що ось це і є її глибинна суть - холодної красуні. Попри всі її карнавали. І попри те, що снігові заметілі на її території - рідкість, а не закономірність. На картині вона мені такою сподобалася. Її характеру і настроїв з першого разу я не пізнала. Перший раз - то були лише сліпі охи - яка ж вона цікава з усіма своїми численними каналами, мостами та місточками, гондолами, масками та ахи - які ж у неї неймовірно вузенькі вулички, як музично чуттєво вона звучить... 

 

Вересень 2015-го. Дві нових зустрічі. Радію, сприймаючи її як стару знайому сеньйору. Певна, що її нове обличчя відкриється мені не в нових архітектурних будівлях, бо Венеція Venice вже давно не змінюється ззовні. 

Я повинна відчути її характер, її настрої. Запах, зрештою. Адже відомо, що до міста міцно приклеїли ярлик "смердить". Втягую ніздрями запах - солоний, морський. Звісно, море саме так і пахне. І я дуже люблю запах моря.
"А як же ж інакше?! Море пахне сіллю. Але ж сіль не смердить!" - веде зі мною діалог Юра. Його також зацікавило, чи відчуваю я сморід у Венеції. Юра у Венеції не вперше. Він неодноразово бачив місто і під час всесвітньовідомого Венеційського карнавалу. Розкрив мені секрет, коли карнавальне дійство у Венеції найцікавіше. Але секрет є секрет. Із давнім добрим другом Юрою, а разом із ним моїм дорогим товариством випробуваних у спільних мандрах київських друзів - Ірою, Катею, Галею та Наделіною я зустрінуся ввечері навпроти входу в базиліку святого Марка basilica di san Marco - мить радощів, обіймів і поцілунків. А до зустрічі з ними матиму вдосталь часу на неспішне знайомство з атмосферою Венеції. 

Біля моста Ріальто

Ранок і вечір у Венеції - час, коли місто, у першому випадку ще без тисяч ніг туристів, а в другому - струхнувши з себе їхні натовпи, є собою. Капучино посмакую у кав'ярні поруч із залізничним вокзалом, на який я прибула з Местре, де на дві ночі зарезервувала кімнату в одному з місцевих готелів. Оскільки Местре вважається зоною Венеції - залізничний вокзал так і називається Венеція-Местре, то потягом відстань до вокзалу Венеція Ст. Лучія долається за лічені хвилини. Ходять потяги кожні 7-10 хвилин. 
Саме в ранковий час зауважую одну з особливостей міста на воді - домашніх собак із ошийниками, які спокійно відпочивають чи то посеред площі, чи посеред вузької вулиці. А їхніх господарів й близько не видно. 

Звичайно, що дорога моя лежить до найголовнішої італійської площі, прозваної вітальнею Європи - площі Святого Марка piazza San Marco. І, якби в мене не було часу, то, мабуть, прямувала б просто туди, нікуди не звертаючи. Але я йду в протилежний бік - на міст Ріальто ponte di Rialto, який в даний час закритий на реставрацію. Однак чудові види Венеції біля моста нікуди не ділися, є чим оку потішитися. А ось і напис на будинку, якого раніше не бачила "No mafia. Venezia e' sacra".

caffe' Florian

За дві години я потраплю на головну міську площу. Біля давньо історичного caffe' Florian, як завжди, гостей закладу і міста розважає невеличкий оркестр - гармонія кави та музики. Співає вокалістка. У різні часи тут кавували такі знані особи як лорд Байрон, Чарльз Дікенс, Гете, Руссо. А Оноре де Бальзак навіть залишив про кав'ярню письмовий спогад. 

площа св. Марка

Ввібравши в себе звук міста, прямую до базиліки святого Марка, аби зайняти чергу і врешті подивитися храм всередині. Цього разу мені цікавіше. Маю з чим порівнювати - у переддень візуально познайомилася з базилікою святого Антонія у Падуї basilica di sant'Antonio - місцем світового паломництва. Як розповідає книжечка La Basilica di sant'Antonio, яку я почала читати вже після повернення з регіону Венето, якщо купольне покриття падуанської базиліки створене під сильним впливом венеційської св. Марка із нав'язуванням романського стилю, то вся апсида - найчистіша готика. Ммма... із готикою я розібралася й без брошурки. Бо саме готичні форми найпершими вловили мої очі. Загалом базиліка св. Антонія у Падуї - цілісне поєднання ломбардсько-романського та готичного стилів. А відтінки окремих фресок надають їм енергії, створючи відчуття присутності у зображуваній сцені. У базиліці св. Антонія я відчувала як свята атмосфера храму огортає мене звідусіль. Не точнісінько такі ж, але схожі відчуття сподівалася пережити і в базиліці св. Марка у Венеції. Адже розкіш її мармурового фасаду з мозаїкою - свідчення екслюзивності даної пам'ятки архітектури. До того ж, де ще під зображенням зоряного неба на фасаді храму можна побачити крилатого лева з книгою? (Забігаючи вперед, скажу, що крилатий лев присутній і в розписах храму. І от що цікаво - на фресці пащека звіра облагороджена людськими рисами). 

Венеційська базиліка св. Марка - віддзеркалення архітектури та мистецтва Візантії, Константинополя.
Займаю чергу до входу у храм. Вона довга, але рухається швидко. За час очікування на свій прохід всередину встигаю подивитися і почути власними вухами атракцію бамкання дванадцятої години. Спершу на годинниковій вежі п'яцетти Леоні, де в дзвона б'ють венеціанські маври: два бронзових пастори, а опісля - на дзвіниці св. Марка. 
Враження від інтер'єру базиліки св. Марка - золоті настінні розписи і здута від морських підтоплень мармурова долівка. Золото і мармур - завоювання, привезені воїнами Венеційської Республіки. Помпезність і розкіш. Прислухаюся до себе - жодних відчуттів. Можливо, принишкли? Присідаю на лавицю послухати орган і наповнитися святістю. Тільки орган й зворушує. Храму не відчуваю. Дуже гарно. Не більше. За 5 євро купую квиток і підіймаюся на терасу базиліки осягнути зором красу площі святого Марка і палацу дожів із висоти пташиного польоту.

Виходжу на площу. Час обіду. У Bar Americano, що ліворуч годинникової вежі, купую перекуску зі шпинатом та рікотою й апельсиновий сік. Присідаю поруч із базилікою. Смачно! Після втамування голоду, рухаюся в напрямку Гранд каналу. Спостерігаю як набережні ліхтарі обсіли голуби - місце зустрічі змінити не можна...

Гранд канал

(Далі буде) 
Поїздку у Венецію здійснено 22 вересня 2015 року
https://www.facebook.com/Lesia-Olendii-630902830336841/timeline/
      

Travel. KRAKÓW. POLAND

КРАКІВ (KRAKÓW) без цензури 

Історично-культурні міста у передсвітанковий час, у павутинні ранкової дрімоти неспішно струхують з себе вікові сни з обличчями королівської чи княжої родини і цокотінням кінських копит бруківкою, що неспішно тягнуть за собою пишно вбрані карети. Зрештою, останні вони взяли з собою із минулого в сьогодення, аби потішити сучасників. 


Краків (Kraków) о пів на шосту ранку ледь розплющив очі. Серпневе небо балансує на межі нічного сну і світання. Як юна красуня очікує на поцілунок коханого, аби остаточно прокинутися, так місто в передчутті літньої сонячної ніжності - спершу поміркованої, а чим ближче до півдня, тим гарячішо пристраснішої.  
Автобус, яким я прибула зі Львова, заїжджає на головний автовокзал давнього польського міста по вул. Босацька, 18. Поруч і залізничний вокзал Dworzec Glowny. Забираю свою валізу і роззираюся в пошуках камери зберігання. Мій літак із Катовіц у Мілан-Бергамо о 16.50, тому маю час і по Кракову погуляти і до Катовіц вчасно доїхати. Роздивляюся навсібіч і прямо поперед себе бачу те, що шукаю. За 12 злотих залишаю свій багаж у камері зберігання. Далі легко розшукую платформу, з якої опівдні відправляється мій візейрівський трансфер на Катовіце. Квиток на автобус із Кракова в аеропорт Катовіце придбала на сайті авіакомпанії. Платформа 11, куди заїжджають автобуси на Катовіце, знаходиться поруч. Після вирішення всіх технічних питань маю в запасі шість годин, аби побажати малопольському місту Dzień dobry!

Крокую навмання, куди ноги несуть і очі дивляться, однак уважно вивчаючи вказівники. Підземним переходом виходжу в парк. "Ліворуч підеш - до Вавеля прийдеш" по-своєму трактую вказівник. Вельми дякую за орієнтацію на місцевосці. До Вавеля я, звичайно, піду. Але не ось так відразу з раннього ранку. Тим більше знаю, що всередині замок однаково не оглядатиму - за часом не встигну. А для знайомства з його територією вирушу пізніше. Тому спершу мене цікавить місто, що ліниво прокидається зі сну. Його центр. Ринкова площа.

Неподалік Барбакану - колишньої фортифікаційної споруди дорогу мені перебігає пухнастка з відтятою задньою лапкою. Як на кульгаючу бігає вона навіть досить добре: поки я налаштувала фотокамеру, нявкало вже зникло у керунку пам'ятника польському художникові Янові Матейку (Jan Matejko). І, оминувши скульптуру елегантного бородатого чоловіка в рамі, зупинилося неподалік сплячої на траві, скуцюрбленої у позу плода в материнському лоні, босоногої жінки. Напад незнайомців їй не страшний: ліворуч біля неї - чоловік. Волоцюги? Обездолені? Мандрівники? Ким би вони не були, але того серпневого ранку їм солодко спалося під охороною художника-патріота. Їхньому сну не заважало навіть галасливе товариство молодих людей, які по черзі намагалися влаштуватися на рамі поруч із Матейком - чого не зробиш задля цікавих світлин?!  



Над будівлями вітальні Кракова - Ринкової площі Rynek сходить сонце. Його про міння таке радісне, що мені ніяк не вдається зазнимкувати скульптуру біля вежі міської Ратуші. Оту величезну заввишки в два і завширки три метри, перевернуту набік маску-голову. Для мене бронзовий "Зв'язаний Ерос" (Eros Bendato) - не новинка. У Кракові я її вже бачила. Точнісінько з такою ж у лютому 2012 запізналася й у швейцарському Lugano в Parco Civico. Загалом копії "Зв'язаного Ероса" авторства знаного польського мистця Ігоря Міторая (Igor Mitoraj) розсіяні по різних країнах світу - в City garden в американському Saint Louis, французькому the Tuileries Gardens у Paris, англійському Yokshire Sculpture Park, у канадському Yaletown Park у Vancouver, в Італії у the Valley of the Temples, Agrigento на Sicily. Де ще? Пошукайте, певна, й ви десь знайдете. Мій перелік неповний. Адже голову від божевільного кохання, людство втрачає, незалежно від національної приналежності. Бо саме такий прояв почуттів скульптор заклав у свою роботу.  І з історичною архітектурою Кракова Eros Bendato не дисонансить. 

Ловлю кадр "Сніданок на Ринковій площі". У кожного він свій: у пані зі свіжою пресою із ранковими газетними новинами - за філіжанкою кави, у чоловіка на опохмілля - бокал пива о восьмій годині ранку. А з протилежного боку від пані - чоловік у капелюсі за філіжанкою кави з трояндою в руці. Очікує на свою пані. Чи дочекається? Справжня лише квітка. Чоловік і філіжанка - бронзові. 

Посиджу на Ринковій площі, спостерігаючи як відчиняються кав'ярні, ятки з хот-догами і бутербродами, як офіціанти замітають сліди нічних посиденьок клієнтів. 
Близько дев'ятої вирушу до кантора поміняти євро на злоті, аби поснідати і випити кави. Переді мною товариство молодих людей йде кудись, схоже, після нічної гулянки.
Дорогою минаю заклад, який пропонує сніданки на різні смаки - англійські, італійські, польські... У туристичному місті так і повинно бути. Тільки я от не знаю, що хочу на сніданок. І роблю дурницю. Із злотими в гаманці у найближчій пекарні зваблююся на Śniadanie premium z szynka за 4.70 злотих. Снідаю на лавиці в парку, лаючи себе, що купила кота в мішку - всередині булка щедро змащена майонезом. Не для мого смаку. Надлишок майонезу витираю серветкою. Коли черговий раз відкусую шинку, навпроти мене з усмішкою від рота до рота зупиняється місцевий п'яничка і, намагаючись щось сказати, вмощується поруч на лавицю. У ту ж мить я зіскакую як з електричного стільця - "Доброго ранку!", "Смачного!". Із бездомним я б поділилася преміум сніданком. Але не з п'яницею - то його вибір життя і воно мене ніяк не стосується. До речі, п'яничок у Кракові вистарчає. Поснідала абияк. Прямую у кав'ярню випити кави з молоком і закусити булочкою з кремом. Врешті сатисфакція. 

Ну що ж... тепер можна і до Вавеля - королівського замкового комплексу, що височіє на однойменному пагорбі над Віслою. У парку, що веде до замку, просто неба експонуються світлини з життя Папи Римського Івана Павла ІІ, поляка Яна Войтили. 

До входу на територію замку вишикувалася довга черга бажаючих купити квиток і подивитися королівські будівлі всередині. Ммма... навіть, якщо б у мене в запасі був день, півдня довелося б потратити лише на оглядини Вавеля. Якось іншим разом. Враховуючи те, що атмосфера культурного Кракова мені до душі, певна, ще матиму можливість на комплексне знайомство з королівською резиденцією цього міста. 

А наразі я неспішно, минаючи чергу і касу, проходжу на територію і прямую вперед. Я така не одна. Із замкового пагорба роздивляюся краєвиди Вісли. Обходжу комплекс навколо, заходжу всередину території, що потопає в різноколір'ї квітів. Знимкую оглядову повітряну кулю в небі позаду Вавеля. Ще одна зустріч із Папою Войтилою. Цього разу - скульптура поруч із призамковою катедрою. Часу залишилося, аби за сорок хвилин спокійно дійти пішки до вокзалу. У парку ловлю ще один кадр "Із життя людей" - монахиня спинилася навпроти лавиці, на якій в позі панича розсівся п'яничка і веде з ним діалог. Про Бога? Про життя? Намагається наставити на шлях праведний? Зрештою, махає рукою і йде геть. Життя. У кожного воно - своє.


Прогулянка по Кракову закінчена. Забираю валізу з камери зберігання, займаю місце в візейрівському трансферному бусику і їду в аеропорт Катовіце. 
До нової зустрічі, Кракове!

P.S. Не зарікаюся, але не певна, що, якщо в майбутньому летітиму з валізою, ще раз скористаюся цим аеропортом. Літала через різні аеропорти, але ще в жодному служба аеропорту мені не обривала замочок разом із бігунками, як це зробили в Катовіце. Помітила, коли забирала валізу зі стрічки в аеропорту Мілан-Бергамо. 

Транзитну поїздку в Краків здійснено 11 серпня 2015

https://www.facebook.com/Lesia-Olendii-630902830336841/timeline/