ІТАЛІЙСЬКА АФРИКА
Кожна нова мандрівка все більше переконує мене в тому, що я зовсім себе не знаю. Останній вояж вщент розбив моє багатолітнє переконання в тому, що цікавішими і гарнішими за історичні місця з їх архітектурними пам'ятками можуть бути тільки інші історико-архітектурні об'єкти, міста, містечка, селища - творіння людських рук. Я завжди вважала себе емоційною полонянкою саме таких творінь. І ніколи навіть в думках не припускала, що могла б гармонійно жити по сусідству з тим, що створила природа. Там, де талановитий природний скульптор водна стихія вирізає неймовірні форми на величезному камінні. І цим камінням прикрашають міські клумби, території біля державних установ, на них вирізають назви міст, вулиць, номери будинків. Там, де поміж скелями, на дивовижно білому піску узбереж і в морі, кіноматографічні групи знімають різножанрові фільми, а саму землю, широко відому своїм чудовим гранітом із-за її розташування на одному меридіані з Африкою, італійці материка називають італійською Африкою.
Під маркою sardo
Щодо назви Середземного моря Сардинським, можна ще впевнено дискутувати. Але право власності місцевого населення на lingva sarda (зовсім не схожу на італійську, місцеву сардинську мову, яку я відкривала для себе з незвичних назв населених пунктів), pane sardo Carasau (сардинський хліб Каразау), formaggio sardo (сардинський сир) з овечого молока, vino sardo (сардинське вино), лікер mirto - беззаперечне. Впевнена, що є ще й щось інше, чого я наразі для себе не відкрила, створюване під маркою "сардо". До мандрівки в Сардинію з місцевих делікатесів я знала тільки лікер mirto. Не лише знала, але й куштувала цей темного кольору, незвичний на смак напій. Mirto виробляють тільки тут, на Сардинії - одному з найбільших середземноморських островів: кущі мірто - традиційна рослинність цього острова.
- Раніше ми вирощували багато мірто, - розповідає сард з міста Арбатакс. А ми тим часом неспішно смакуємо спершу зварену ним каву, а потім й зроблений його мамою лікер мірто - у їхній домівці під вивіскою Bed&Breakfast ми зупинилися на дві ночі. - Не лише для себе вирощували доти, поки влада не обклала наше заняття непідйомними податками.
Податки в Італії - найвищі у Європі і малому підприємництву зараз нелегко.
Про сардинське вино з винограду сорту Маршалл чоловік-італієць розповідає мені дорогою із Гольфо-Аранчі в Арбатакс.
- Це підступне вино: дуже солодке і багатоградусне. Випиваєш зовсім небагато і вже почуваєшся п'яним.
- Ми купимо його додому?
- Ні! Овечий сир купимо, мірто купимо, а "п'яне вино" купувати не будемо. Навіщо?!
А й справді - навіщо? Відверто, я - не прихильниця багатоградусних напоїв, просто на кінчик язика спробувати захотіла. Але можу й обійтися.
Окремої уваги заслуговує сардинський хліб Каразау - довгі тонкі сухі пластини, з першого погляду дуже схожі на чіпси. Але хліб Каразау несолений і несолодкий, тому смакує з різними стравами (хрум, хрум, хрум!).
А особливо з викладеною на нього гіркою молочного овечого сиру рікотта. Під сиром хрумка пластина розмокає і легко тане в роті. Офіціанти зазвичай приносять Каразау з нарізаними шматками традиційного хліба. Але в Сардинії я їм тільки pane Carasau - дуже вже він смачний. :)
- Ми купимо його додому?
- Ні! Овечий сир купимо, мірто купимо, а "п'яне вино" купувати не будемо. Навіщо?!
А й справді - навіщо? Відверто, я - не прихильниця багатоградусних напоїв, просто на кінчик язика спробувати захотіла. Але можу й обійтися.
Окремої уваги заслуговує сардинський хліб Каразау - довгі тонкі сухі пластини, з першого погляду дуже схожі на чіпси. Але хліб Каразау несолений і несолодкий, тому смакує з різними стравами (хрум, хрум, хрум!).
Оливкові ліси і загадкове "зугеро"
Тут оливкові дерева ростуть не лише на присадибних ділянках і клумбах. На цій землі багато оливкових лісів з неплодоносними деревами. Адже, щоб дерево плодоносило, за ним необхідно доглядати. А хто доглядає лісну флору? Лише сонце, дощ і вітер. Снігу тут не буває. Хоча як надзвичайна подія, можливо, й трапляється раз на кілька десятків років. Зате водна стихія, у негоду, затоплюючи і руйнуючи мости і будівлі, на острові Сардинія господарює часто.
Ще одне, не менш, а, можливо, й більш популярне дерево цих спекотних південних просторів італійці називають загадковим словом sughero ("зугеро"). Гарно, правда? З кори цього дерева виготовляють корки для винних пляшок, багаточисельні сувенірні вироби, утеплюють домівки. Sughero у перекладі з італійської - знаний нами дуб. Таких чудових сувенірів, прикрашених художньо розписаною корою дуба, як на Сардинії, раніше я ніде не зустрічала. Тарілки, стопочки, глечики, попільниці, кулькові ручки, справжні записні книжечки, повністю виготовлені з дубової кори. Я розгубилася, вибираючи потрібну сувенірну річ для нашої домівки. І тільки, коли вже по поверненні, наш кухонний стіл прикрашав невеличкий глечик, наповнений узваром, я пожалкувала, що не купила ще й блокнотик.
І ще, ледь не забула - на Сардинії, у вільному просторі, вздовж доріг і в полях, можна побачити багато величезних фікусів заввишки 3-5 метрів. На початку літа вони цвітуть, а восени на них достигають жовто-оранжеві і червоні, завбільшки з яйце, солодкі на смак, плоди. Цей врожай роз'їжджається по магазинах всієї Італії. Насправді ж, батьківщина фікусів зовсім не Сардинія, а Мексика. В Італії їх, виявляється, дуже багато на острові Ельба. А загалом фікуси зустрічаються по всьому басейну Середземномор'я, в Африці, Океаніі і на деяких територіях Америки.
Тут оливкові дерева ростуть не лише на присадибних ділянках і клумбах. На цій землі багато оливкових лісів з неплодоносними деревами. Адже, щоб дерево плодоносило, за ним необхідно доглядати. А хто доглядає лісну флору? Лише сонце, дощ і вітер. Снігу тут не буває. Хоча як надзвичайна подія, можливо, й трапляється раз на кілька десятків років. Зате водна стихія, у негоду, затоплюючи і руйнуючи мости і будівлі, на острові Сардинія господарює часто.
Ще одне, не менш, а, можливо, й більш популярне дерево цих спекотних південних просторів італійці називають загадковим словом sughero ("зугеро"). Гарно, правда? З кори цього дерева виготовляють корки для винних пляшок, багаточисельні сувенірні вироби, утеплюють домівки. Sughero у перекладі з італійської - знаний нами дуб. Таких чудових сувенірів, прикрашених художньо розписаною корою дуба, як на Сардинії, раніше я ніде не зустрічала. Тарілки, стопочки, глечики, попільниці, кулькові ручки, справжні записні книжечки, повністю виготовлені з дубової кори. Я розгубилася, вибираючи потрібну сувенірну річ для нашої домівки. І тільки, коли вже по поверненні, наш кухонний стіл прикрашав невеличкий глечик, наповнений узваром, я пожалкувала, що не купила ще й блокнотик.
І ще, ледь не забула - на Сардинії, у вільному просторі, вздовж доріг і в полях, можна побачити багато величезних фікусів заввишки 3-5 метрів. На початку літа вони цвітуть, а восени на них достигають жовто-оранжеві і червоні, завбільшки з яйце, солодкі на смак, плоди. Цей врожай роз'їжджається по магазинах всієї Італії. Насправді ж, батьківщина фікусів зовсім не Сардинія, а Мексика. В Італії їх, виявляється, дуже багато на острові Ельба. А загалом фікуси зустрічаються по всьому басейну Середземномор'я, в Африці, Океаніі і на деяких територіях Америки.
Сардинське море
Море на острові різне, як і суша. В Арбатаксі, а саме на тому пляжі, де я відпочивала біля готелю Saraceno (щодо інших нічого сказати не можу), море на початку червня - прохолодне і, за моїми спостереженнями, зовсім не схоже на море - повний штиль. Вода чиста і прозора. А відчуття перебування на морі дає тільки дуже солена вода.
"Cocco, ananas e vitamine per sengiore, sengiorine!" ("Кокос, ананас і вітаміни для сеньйорів і сеньйорін!"), - я піднімаю голову від пляжного рушника: повз мене пройшов молодик з міні-холодильником у руках. Це вже щось новеньке! Такого я ще не бачила і не чула ні на пляжі Арбатакса, ні тут - у Сан-Теодоро. Зазвичай африканці, пакистанці та інші приморські торгівці увесь день, крокуючи пляжем взад-вперед, турбують відпочиваючих, пропонуючи асортимент сонячних окулярів, пляжних м'ячів, диванних покривал, різноманітного вбрання: "Подивитися, приміряти безкоштовно!" Товар у всіх схожий. Охолоджені кокоси, ананаси і вітаміни ненав'язливо рекламує лише один юнак. Я проводжаю його поглядом і знову опускаю очі в книжку: Анна - героїня "Бікіні" Януша Вишневського милується білосніжним піском на Маршаллових островах. Закриваю книгу і йду до моря. Хвилі, дружньо щось нашіптуючи, миролюбно рухаються мені назустріч. Я не на Маршаллових островах, але пісок тут також білосніжний, прозора морська вода переливається та іскриться. 50-100 кроків від берега - і я заходжу у воду по груди. У Сан-Теодоро, на відміну від Арбатакса, у морі плюскочеться не лише молодь, а й діти. Температура повітря тут близько +50, вода тепла, як у ванні. На пляжі - аншлаг. У кількох кроках від берега, у піску - різнофігурні поклади морської трави, мушель і надзвичайного каміння.
Італійська подруга розповідає, що на Сардинії є дивовижної краси пляжі з піском ніжно-рожевого кольору. Але потрапити на них неможливо з однієї причини - вони закриті для туристів. І винні в цьому самі ж туристи. Коли рожеві пляжі були доступні для відвідування, мандрівники безкоштовними сувенірами вивозили звідти пісок. Із помітним зменшенням рідкісного піску пляжі для відпочинку закрили. Тепер ці дивовижні місця можна подивитися лише з морських суден.
За п'ять днів ми проїхали 600 км центральною частиною острова, побували не лише біля моря, але й в горах, де оливкові ліси змінюють зугерові чи хвойні. У Сардинських горах - багато чорних диких кабанів, що вільно пасуться біля лісних доріг. Власними очима я бачила спершу двух великих, а згодом - кабаняче сімейство: мама і кілька симпатичних малюків. У цих горах зустрічаються села, де всі будинки і держустанови зведені з каміння.
У вільний, перед відплиттям із острова, час у портовому місті Гольфо-Аранчі, на набережній, як у музеї під відкритим небом, милуюся старими рибацькими будиночками. У них й сьогодні живуть рибаки з сім'ями...
Море на острові різне, як і суша. В Арбатаксі, а саме на тому пляжі, де я відпочивала біля готелю Saraceno (щодо інших нічого сказати не можу), море на початку червня - прохолодне і, за моїми спостереженнями, зовсім не схоже на море - повний штиль. Вода чиста і прозора. А відчуття перебування на морі дає тільки дуже солена вода.
"Cocco, ananas e vitamine per sengiore, sengiorine!" ("Кокос, ананас і вітаміни для сеньйорів і сеньйорін!"), - я піднімаю голову від пляжного рушника: повз мене пройшов молодик з міні-холодильником у руках. Це вже щось новеньке! Такого я ще не бачила і не чула ні на пляжі Арбатакса, ні тут - у Сан-Теодоро. Зазвичай африканці, пакистанці та інші приморські торгівці увесь день, крокуючи пляжем взад-вперед, турбують відпочиваючих, пропонуючи асортимент сонячних окулярів, пляжних м'ячів, диванних покривал, різноманітного вбрання: "Подивитися, приміряти безкоштовно!" Товар у всіх схожий. Охолоджені кокоси, ананаси і вітаміни ненав'язливо рекламує лише один юнак. Я проводжаю його поглядом і знову опускаю очі в книжку: Анна - героїня "Бікіні" Януша Вишневського милується білосніжним піском на Маршаллових островах. Закриваю книгу і йду до моря. Хвилі, дружньо щось нашіптуючи, миролюбно рухаються мені назустріч. Я не на Маршаллових островах, але пісок тут також білосніжний, прозора морська вода переливається та іскриться. 50-100 кроків від берега - і я заходжу у воду по груди. У Сан-Теодоро, на відміну від Арбатакса, у морі плюскочеться не лише молодь, а й діти. Температура повітря тут близько +50, вода тепла, як у ванні. На пляжі - аншлаг. У кількох кроках від берега, у піску - різнофігурні поклади морської трави, мушель і надзвичайного каміння.
Італійська подруга розповідає, що на Сардинії є дивовижної краси пляжі з піском ніжно-рожевого кольору. Але потрапити на них неможливо з однієї причини - вони закриті для туристів. І винні в цьому самі ж туристи. Коли рожеві пляжі були доступні для відвідування, мандрівники безкоштовними сувенірами вивозили звідти пісок. Із помітним зменшенням рідкісного піску пляжі для відпочинку закрили. Тепер ці дивовижні місця можна подивитися лише з морських суден.
За п'ять днів ми проїхали 600 км центральною частиною острова, побували не лише біля моря, але й в горах, де оливкові ліси змінюють зугерові чи хвойні. У Сардинських горах - багато чорних диких кабанів, що вільно пасуться біля лісних доріг. Власними очима я бачила спершу двух великих, а згодом - кабаняче сімейство: мама і кілька симпатичних малюків. У цих горах зустрічаються села, де всі будинки і держустанови зведені з каміння.
У вільний, перед відплиттям із острова, час у портовому місті Гольфо-Аранчі, на набережній, як у музеї під відкритим небом, милуюся старими рибацькими будиночками. У них й сьогодні живуть рибаки з сім'ями...
Мандрівку на острів Сардинія здійснено у червні 2014.
Немає коментарів:
Дописати коментар