Vento inebriato di viaggi. Teatro-museo Dali. Figueres.

ЕКСПОЗИЦІЯ, ВІД ЯКОЇ ВИБУХАЮТЬ МІЗКИ. ТЕАТР-МУЗЕЙ ДАЛІ

Власне у Фігерас я поїхала не тому, що мій друг Юра - організатор мандрів клубу "Лукост", вписав його у програму під час відпочинку на іспанському узбережжі Коста Брава. Це у Барселону з продовженням відпочинку у Ллорет де Мар спільно з київською групою я вирушила саме тому, що прочитала в програмі відвідання в місті Фігерас театру-музею Сальвадора Далі. І, оскільки, враховуючи власні інтереси, Ллорет де Мар я покидала раніше від усіх, Юра прислухався до мого побажання посунути день відвідання Фігераса уперед, раніше запланованого в програмі. 

Враховуючи все вище написане, мені лише залишається додати, що поїздку у місто Фігерас, головною цікавинкою якого є театр-музей Сальвадора Далі, я чекала навіть більше, ніж знайомства з Барселоною. Інтуїтивно відчувала - побачу там щось особливе та ексклюзивне. Але те, що я побачила, перевершило всі мої очікування. 

Театр-музей Далі - один із небагатьох найнеординарніших музеїв світу. Театр тому що частина його експозиції справді розташована у будівлі колишнього муніципального театру. На його обгорілих стінах, згідно з задумом художника, відбудували виставкове приміщення. Саме в стінах колишнього театру колись експонувалася перша виставка робіт художника. 

Великий сюрреаліст і великий епатажник Сальвадор Далі облаштував його так, що при огляді експозиції у багатьох туристів, гіперболізуючи, просто вибухають мізки. Окремі, надто темні зали, створені так спеціально для ефективного огляду виставлених у них експонатів - золото вилискує ще благородніше у темряві. Однак полотна з максимально відвертими сюрреалістичними рисунками навіть багатьох моїх друзів гнітили. "У мене - відчуття прилиплої до тіла багнюки, яку хочеться змити під душем", - зізналася Ірина, намагаючись видобути з мене схожі почуття. Але я вперто мовчала. Зізнаюся, на мене також тисли окремі надто темні кімнати. І так, я, з метою збереження психічної рівноваги, не надто уважно вдивлялася в картину з намальованими розкинутими людськими нутрощами. А все решта сприймала з розумінням великої геніальності Далі і усвідомленням, що ось такий театр-музей - єдиний у світі. І в жодному іншому музеї я не зможу побачити ні скульптури жінки з великими формами на антикварному автомобілі, ні величезної сюркартини в холі, яка зблизька видається чарівною оголеною жінкою - "Галла дивиться на Середземне море", а здалеку - портретом чоловіка - американського президента Авраама Лінкольна. 

Я ніде більше не зможу побувати в такій унікальній кімнаті з арт-інсталяцією, де створені Далі дві картини, на одній з яких проглядаються контури Ейфелевої вежі, на іншій - вулична суєта, де ювелірні вироби в столику у формі носа і червоний диван у формі губ при розгляданні на відстані, а найкраще зі спеціального балкончика, перетворюються у жіноче обличчя, обрамлене білим волоссям. 

В експозиції театру-музею багато картин Далі за стилем аніскілечки не схожих одна на іншу. Ніби їх малювали різні художники: від класичних пейзажів до найнеймовірніших сюрреалістичних полотен і навіть до картин у модному сьогодні 3D форматі. 

(Роботи інших художників із збірок Сальвадора Далі в експозиції також представлені. Але на них я зупинятися не буду.) Таким не схожим сам на себе Далі був у різні періоди власної творчості. Можливо, для більшості любителів художнього живопису прийнятніший класичний Далі. Але, якби він продовжував малювати нічим не примітні класичні пейзажі, то, ймовірно, міг би залишитися мало кому відомим митцем. Але Далі прагнув слави. І він її отримав і при житті, і продовжує її утримувати після смерті. Тут, у будівлі театру-музею, він й похований - у центральній стіні нижньої зали, по сусідству з експонатами змія-спокусника, оздобленого дорогоцінним камінням.  

"У театр-музей Далі я хотіла б повернутися знову", - скаже мені Ірина наступного дня. І я не здивуюся - на зміну почуттю неусвідомленої гидливості до окремих експонатів приходить усвідомлення унікальності побаченого загалом. Унікальності таланту Далі. Якщо з деякими сюрреалістичними картинами великого іспанця я була знайома віртуально, то його ексклюзивні, неймовірно коштовні, оздоблені камінням, ювелірні вироби та вироби з золота без каміння стали для мене цілковитою несподіванкою. 

До речі, в експозиції фігерського театру-музею багато картин із його головною моделлю - Галлою. Та це й не дивно. По-перше, тому що саме багата на скандальні витівки жінка, кохана Сальвадором Далі дружина Галла, була його найбільшим натхненням. По-друге, саме там, у Фігерасі, у його театрі-музеї зберігається найбільша збірка робіт Далі.

"Ми під час перегляду експозиції декілька разів заходили у внутрішнє подвір'я музею  свіжим повітрям подихати, а, коли вийшли звідти - пішли в церкву помолитися", - ділиться власним сприйняттям Далі Катя. Біля неї згідливо киває головою Галя. Я починаю хвилюватися: "Це я одна така ненормальна, що мені ні під душ не хотілося, ні самопочуття не погіршувалося, ні в храм не тягнуло?". "Та ні, навпаки, ти, очевидно, найнормальніша", - заспокоїли мене подруги по мандрівці. Я полегшено зітхнула і подумала, що насправді кожна людина нормальна у міру власної нормальності. І точно так само ненормальна. 

Останнім акордом нашого загального милування музеєм Далі став фасад його червоної будівлі, прикрашеної вгорі великими яйцями. Це - вежа Каса Горгот, у минулому - частина середньовічних міських укріплень, приєднана до будівлі музею тоді, коли в ньому вже не вистарчало місця для експозиції. Не важко здогадатися, що в історичному вигляді вежі не було ні червоного кольору з величезною кількістю однотипної ліпки, ні золотих яєць - все це втілення фантазій Далі. І, звичайно ж, за його бажанням, на честь його коханої Галли вежу Каса Горгот перейменували на вежу Гаталатеї.  
Дівчата позмінно знимкуються на її фоні. Сюрреалізм...

https://www.facebook.com/pages/Lesia-Olendii/630902830336841?ref=bookmarks

Мандрівку в іспанський Фігерас, у театр-музей Сальвадора Далі, здійснено у вересні 2014

Vento inebriato di viaggi. Hola, Catalonia! Barselona

Мої мандрівки - мої персональні духовні купелі, що просвітлюють розум, перевертають мізки і оновлюють почуття. Ще одна галочка у нотатник відвіданих місць на карті світу і ще одне усвідомлення "Я зовсім нічого не знаю, бо так зовсім мало побачено і пізнано власними очима, вухами, серцем". У кожну відвідану країну хочеться повернутися знову, але вже іншим маршрутом. Кожна мандрівка приводить в життя нових людей. З одними просто недовго спілкуюся, вивчаючи їхні психотипи, інші входять у серце, стають друзями і вносять щось нове у світосприйняття. Але в будь-якому випадку все завершується усвідомленням і глибокими роздумами над персоналізацією головної мандрівки - життя...

HOLA, CATALONIA!

Hola, Іспанія! Hola, Каталонія! Як сказав мій київський друг Юра (я знову вирушила у мандрівку з його клубом "Лукост"), коли я поцікавилася, що це за такі особливі іспанські прапори розвішані на вулицях Барселони: "Тихіше, будь ласка! Якщо тебе почують місцеві, їм це не сподобається. Ану швиденько думай і згадуй, де ми знаходимося?! Правильно, це - прапори Каталонії. І називати їх іспанськими для каталонців образливо".
В тому, що Каталонія - особливий регіон Іспанії я переконалася дуже швидко. І не лише по вивішаних на вікнах і балконах жителів регіону національних прапорах. Тут розмовляють каталонською мовою, яка різниться від іспанської і зрозуміти яку іноземцям практично неможливо. Єдине слово, яке мені вдалося вивчити - "Hola!". Ним каталонці з усіма вітаються. 

Галопом по Барселоні

Щоб побачити одне з найгарніших міст світу не перебіжками маршрутом його найуславленіших пам'яток, відвідуючи собори та музеї, необхідно прилетіти сюди не менше, ніж на тиждень. У мене ж часу було обмаль - півтора доби. 

Перші мої враження від Барселони виявились абсолютно несподіваними. За час, у який я добиралася спершу потягом, а потім на метро з величезного аеропорту Ель-прат у готель, розташований неподалік від Каталонії - центральної площі Барселони, працівник готельного рецепшину двічі намагався видзвонити мене по стільниковому телефону. "Озброєна" двома важкими валізами, я вперто не відповідала на його дзвінки. О пів на сьому вечора, коли я переступила поріг готелю, так нетерпляче очікуючий мене іспанець Сержео, радісно повідомив, що, крім мене він сьогодні нікого більше не чекає. І, оскільки я не відповідала на його дзвінки, він вже встиг навіть мейла мені настрочити. Так мене ще ніколи не чекав жоден готельний працівник. :) Через якусь мить після знайомства він зняв відбиток мого вказівного пальця правої руки і... навчив дотиком пальця відчиняти замок на вхідних дверях у готель. 

Гадаєте, у такій увазі Сержео була бодай краплина його особистого зацікавлення мною? Аніскілечки! Лише комерція! Річ у тім, що, якби я прибула в готель з зарезервованим номером після десятої вечора, мені б довелося доплачувати 30 євро за поселення у такий пізній час доби. Чому ж Сержео так нетерпляче мене очікував, якщо у мене в запасі було ще кілька годин?  А тому, що знав - літак мій прилетів о п'ятій і йому хотілося якнайшвидше оформити моє поселення і завершити робочу зміну. 

Виходжу на вечірню прогулянку містом. І відразу ж ловлю себе на думці, що Барселона - то цілковито інша Європа. Супермодна Барселона зовсім не схожа на кхх...  кхх... кхх... пуританський Мілан. Ні, ні, я не жартую. Саме такою мені видається тепер столиця італійської моди порівняно з розкутою іспанською Барселоною. Принаймні мені в Мілані не доводилося бачити дівчаток у маєчках, що не прикривають животики і спідничках, що заледве прикривають сіднички. І це аж ніякий не пляжний одяг, а вечірнє вбрання. Саме в Барселоні я побачила юнку, яка ніби щойно зійшла з модного подіуму - у коротенькому сарафанчику, одна шлейка якого тягнеться акурат посередині спини, чорних непрозорих колготах і черевиках. 

Барселонські іспанці приємно дивують знаннями англійської та італійської, що суттєво спрощує спілкування у пошуках потрібної вулиці, порозуміння в закладах харчування, метрополітені. 

Барселона - місто, найнезвичнішу архітектуру в якому створив Антоніо Гауді. Перше його творіння, яке я побачила наступного дня - великий собор Саграда Фамілія, що перекладається як Святе Сімейство. Біля цієї дивної у своєму виконанні будівлі вже в дев'ятій ранку вишикувалася довжелезна закручена черга. Майже як до музею у Ватикані. 

Задовільняюся зовнішніми враженнями від дому Господнього, зведеного у невідомому стилі. Ніби неоготика, але якщо подивитися уважно - не зовсім схоже. Собор, що будується вже більше, ніж століття, нагадує дивовижну систему піків і гротів. Старенький майстер, який загинув під колесами трамваю, не встиг завершити своє творіння. Оскільки, через постійну нестачу грошей, зводилося воно неспішно. Продовжили - учні і їхні послідовники. 

Результатом таких архітектурних нашарувань стало те, що стилі найгарнішого і найвеличнішого храму міста дисонують між собою. Навіть гоструваті скульптури композиції "Страсті Христові" на одному з фасадів, створені іншим скульптором, помітно різняться від по-особливому закручених форм Гауді. Але навіть у такому непоєднуваному поєднанні Саграда Фамілія виглядає велично і незвично гарно. 

У Барселоні ми пройдемося по Рамблі - довжелезній вулиці, що веде від центральної міської площі Каталонії до її морської частини з відкідним пішохідним мостом: помахаємо рукою іспанській Мерелін Монро, яка вітає жителів і гостей міста 
балкона "Музею еротики". 

Ми насолодимось професійними ритмами танго іспанської пари, яка заробляє на вулиці танцями; пообідаємо в міському районі Барселонета, де їжа така ж смачна, як і в інших частинах міста, а ціни - найдемократичніші у Барселоні. Саме в ресторані на Барселонеті я вперше смакувала справжню іспанську паелью. Існує багато різновидів паельї - м'ясна, овочева, з морепродуктами. Ми замовляли з морепродуктами - а де ж ще смакувати морепродуктами, якщо не в кількох кроках від моря?! 

Наприкінці нашої денної прогулянки ми дійдемо до парку Гуель (Parc Guel). І тут також наслідив великий майстер Гауді (А як же ж інакше?! Тут у нього й будинок був - надзвичайно скромний фасадом у порівнянні з усіма його архітектурними творіннями). Парк схожий на справжнє казкове містечко.

Було б, звичайно, некоректно стверджувати, що Барселона - місто ексклюзивної дивовижної архітектури, яку не зустрінеш в жодному іншому місті світу, немислима без ринку святого Іосіфа Букерія (Mercat S Josep La Boqueria). Але цілком впевнено можна говорити про те, що для туристів Букерія - місце, де можна смачно перекусити усім, чого тільки забажаєш: асорті з морепродуктів, вишуканими фруктами, сирами, хамоном (сировяленим свиним бедром) та іншими делікатесами. 

Мандрівку в Каталонію здійснено у вересні 2014.
https://www.facebook.com/pages/Lesia-Olendii/630902830336841